Заплакала, заридала
Мати Україна,
Що укрила ненаситна
Їй вірного сина,
Труженика і Лицаря
їй щастя, їй долі
Брата братам-малоліткам
В запустілім полі…
Хто, як він колись, полине
В ті гаї, розмаї,
Де любові віковічні
Огні не згасають?
В ті країни небеснії,
Де зорі яскраві,
Де краси богиня ними
Голову квітчає?
Або ж тої гарячої
Хто дочуєсь мови,
Що дівчина говорила
Нишком козакові?
Хто загляне в ту глибину
Великого моря,
Хто запише тії сльози
Вдовиного горя,
Як єдиного в рекрути
в чужину загнали
Без поклону, без молитви
В сиру закопали…
Марширують наші літа
По буйному полю,
Нема щастя на сім світі,
Нема для нас долі.
Марширують за табором
По парі, по парі,
І надію по надії
Кладемо на мари.
І не одна надаремно
Ломилася сила
А кров наша всі далекі
Землі ізросила…
Будь між нами, отамане,
Родини самою
Не лишай, повік сіяй нам
Ясною звіздою.
А те зерно, що ти сіяв
Буде прозябати,
І щовесни ми згадаєм
Великого брата.
Купчинці,
12 березня 1888 р.