По невчасі

Умирала вдова-мати
Та лишила синам кляч.
Один 3 них був страх гуляка,
Другий, знов, картяний грач.

Сини клячі доглядали,
Давали їй, що могли:
Рано воду, ввечер пити…
Та раз в візок запрягли —

Треба було на забаву,
Чи, може, на празничок.
Поганяють, щоби скорше,
Не питають, чи горбок,

Біжить кляча без попасу
Цілісінький божий день,
Нараз сили їй не стало,
Станула в снігу, мов пень.

Сини луплять стару з злості
То бичиськом, то дрючком,
Шкода балю, а тут сонце
Вже спочило за горов.

А кляч ноги натягнула,
Видно, дальше вже не втне,
Вищирила жовті зуби,
Мов до них ся так сміє:

«Вибачайте, панки милі,
Я йду від вас пріч…»
Подумали, та за дишель,
Тре втікати, заким ніч.

Як заллялись потом очі,
Тоді стали розважать:
«Добра була небіжечка.
Та не вміли шанувать».

1891 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *