Автобіографія

З архіву Львівської академбібліотекиу вул. Стефаника,2

ДУМКА ПАВЛО
ВИСОКОПОВАЖАНИЙ ПАНЕ
получ. 8/3 896
/ЛЕВ/

Лист ВАШ отримав в четвер 27 впрост від поштара, за котрий сердечно дякую, що нас не забуваєте. І посилаю на борзі зібраний* матеріал, про який пишете, а хтось може й не доладний, то прошу поправити хиби, бо може дещо потрібне пропустив, а над непотрібним розвівся забагато. Дещо треба було більше взяти з життя товариського, з громадського, але що в мене нема сили до того та і часу брак. Отже зіставляю ВАМ що узнаєте за стосівне то поправте і доложіть.

Я родився 1854 21/3. Батько мій був рільником, хоть і потроха знав майстерства, хоть казав давнішими літами робив чоботи і панським офіціялістам, господарство не зовсім цвило, котрим більше мати ся займала, але воно чи з того, чи з сього заряду все давались чути недостатки. Нас було шестеро, 4 хлопці і 2 дівчині, — я межи ними був наймолодший.

Писати вірші я почав в році 1884 по зборах Общества Качковського, котре було в Тернополі, і почувши, що не радо їх витано та всі Русини до купи не горнулись, а я не розуміючи тих різниць, про що ходить, зложив вірш: «В честь руських соколів» / «Ні сальви греміли, ні бубни гуділи, як руські соколи з далеких сторін»/, котрий був вйдрукований в Календари Общества в році 1885. Що до дальших творів той сам не знаю, як позбирати, навів я такі івіндеції, де і котрі були повміщувані, бо нераз, коли післав, він був в еншім поміщений не там, або пізніше, що нераз за нього, хоть воно і не так багато було, але при занятах та злиднях господарчих то се не раз трафлялось, но знаю було щось в «ЗОРІ», в Каледарах «Просвіти», в «Ділі», «В честь основателям народної ради в р. 1888 в «Батьківщині», через кілька літ в «Зеркалі» 1890 до 1891 р.р., в «Народі» і в «Громадськім голосі», в «Буковині», коли ще ліпше зеленіла «Зеленій зелена» і «Розвивайся зелена» в році 1888…

Що до мого життя. Знаю ж ще від малих літ мав я охоту до школи до письма, бо коли старші брати ходили до школи, то бувало нераз плачу, щоби мене вчили, але їм не все хотілось, а коли дешо поляпав пішов до школи, щоби мене приймили, але що не був в літах, а до того ще малого зросту, насміялися з мене старші ученики, а професор вивів, як не пришного за двері кажучи, щоби мама ще два горшки каші з’їсти, але я, чи з’їв чи ні, пішов знов в недовзі, тогди вже хлопці не так гулюкали і професор був ліпший та розпитав, що я вмію, і з дарунком відправив додому, а по вакаціях казав приходити. До школи не розходився та навіть і нестямився, як чотири літ проминуло і скінчив трету класу, тай мене вже звільняючись хоч рад був ще ходити та дальше вчитись, мусів зістати в дома, хоть немав і що робити. Пробувши через зиму, наскучивши досить, зібрала мене охота піти до дяка, то може би я хоть того навчився та і собі колись на дяка вийшов. З весною я вже був в дяка, що наші в дома навіть не знали, але за науку підіймився діти бавити, аби тільки навчитись. Наука йшла зимою, бо тоді був час, — алту згласами йшло зразу тупо, а з часом виробився, знаю як старий дяк всьо і голос не злий, но шо зрісти милий не годен ранги піддячого дослужитись, бо тут тра вміти з цуговими егомостевими обходитись та поводити, а виходячи що старими дяками також не все писаницями цвите та що не мають сталого місця, то поставив собі іншого шукати, бодай ще якогось ремесла навчитись.

Я не раз вільной хвилини вирізував собі дещо з дерева, одже раз се бачив О. І. Вітошинський тай змовились з нашим п. о. М. Чировськ м, щоби мені знайти місце в різьбяра.

Но написали до Узембли зі Львова, а той ані мур відповіли і весна зійшла не було, та я пішов до Тернополя до столяра, але там довго не попасав, бо пішов в неділю до церкви, а В О. В. Фортуна почувши мій голос прикликав до себе, а випитавши що як, радив в дяки вертати, аби еншого заводу шукати, бо до столярки а ще до того майстра ти заслабий, но я виказавши зі своїми різьбами і стоячи на тім що рад вчитися, обіцяв написати до п. М. Демета, щоби той же мені дав місце, що невдовзі і сталось, прийшов лист, щоби їхати до Львова, там маю місце в майстри Барца.

Прийшовши до Львова чось ляк зібрав, побачивши такі мури, а при тім погадавши таку далекість що мож родини більше не побачу, нараз гіренько заплакав. П. Демет завіз мене над Пелчинський став до того майстра, дем знайшов доброго колегу Івана Когута з Янова, котрий також не довго ще був та котрий і яко Русин, а при тім менше більше як селюх, помагав мені, як братови. Майстер був слабовитий тай в невдовзі помер, лишилась сама майстрова, котра пару час ще вела варстат, тай ми воба хлопці ще тримались. На другий рік ходилисьмо до школи промислової, в школі мені йшло ліпше, як в майстерстві, бо першого року дістав премії 10рс., но другий рік не довелося мені скінчити, бо видячи що в майстерової годі нам навчитись, пішли в столярі, де бувши ще 9 місяців у столяра Цетнаровича, чо діставши кровотік з носа мусів до дому вертати. Се було 1869 року. Львів не був те що нині, з руского життя мало що чутно, а хтось може воно десь тліло, але не було видно тих людей щиро прихильних, до котрих би мож було такому бідному термінаторови віднестись, та бодай слівце якої потіхи дізнатись, часописів не було тих що нині, но було появилось «Слово до громад», з котрого дізнавемся, що до якого роду належу, та вже своїм міг дорожити, що я Русин, бо коли здибався з родимцьом нашого села хлопом, якби я но старшим, та вже і ві Львові давніши замешкали і заговорив до него по руськи, казав що «най ти Бог боронить з тим відзиватись бо тя висміють — «тутай вшистко поляки, то і ми мусіми биць полякамі». Що не дався я подібним збитись з дороги, бо вже знав зі «Слова до громад», вмів подібне відбити та в девчім мого колегу переперти.

Вернувши додому пішов знов між дяки, але якось мені щастило, чи мож закушавши трохи світла вільнішого, вернувши до брата майструвати.

В селі нашім в тодішні часи розтлівалась борба громадська, а котрій ще багато помогла появившася пізніше Наука і руска РАДА, тогди тим більше до умніших загрівала до боротьби, між котрими став головою ч. Стефан Гарматій і брат мій Михайло і другі, котрі застаріли порядки як і піятики, котра нашу громаду була мов ржа підточила і жидова і яхва, мов Сніть вкривала, зачали против того виступати то й правді трохи звернуло на інші втори, а чим молодших загрівали та думку розвивали видячих в неї добрих героїв громади.

В 1876 році скортіло мене вчитися пчільництва, навчитись до волі книжок і пізнавши вже з наук Наумовича віднесемся до него, щоби навчитись, но що на мої не мав відповіди, пішов до Скалата, де висповідавшись що читав о пчолах і що знаю вулиці робити, охотно мене приймив, бо вправді там було улиїв досить великих і красних зо Стрільча тре було переробляти на мені.

Побувши там через літо, вернув в зимі до брата, знов майструвати, а призбиравши трохи гроша купивимси пчоли, а що брат мав кількоро звелисьмо спілку, де при сприяючих літах докупилисьмо трохи хату і пляц від жида, а ту і часу брак та щоби на час вспіти хоть як знаєте не ходить о те, щоби там надімною розволікались, але сил має послужити до справи загальної та сил жи то має бути можи колись яким таким матеріалом до уложення історії, чи як — та сли би ще був час то прошу повідомити, які точки би доповнити.

/З глибоким поважанням/ Павло Думка.
Купчинці, 8/3 1896р.

§ Лист і цю автобіофафію П.Думка надіслав на просьбу бібліографа І.Левицького.
§ Ці слова написані польським алфавітом по польськи.