Зеленій, зелен-траво, по долині,
Розійдися, сумен голос, по родині!
Зелен-трава, зелен-трава розростає,
А про мене родинонька не відає.
Дала-сь мене, моя мати, молодую,
А чи знаєш, чи відаєш, як горюю?
Бо я в тебе, моя мати, зла не знала.
Тепер би-сь мя, матінонько, не пізнала.
А свекруха, як мачуха, все воркоче,
Та не знаю, чого вона в мене хоче?
Пізно ляжу, рано встану — недогода,
Ой змарніла, почорніла моя врода!
Ой батечку, соколоньку, ци не знав-єсь,
Шо ти мене, молоденьку, в вир загнав-єсь?
Ци здурили, ци зманили тя лихії,
Ци тя коні заманили воронії?
А я плачу та журюся свов бідою:
Сира земле, розступися підо мною!
Ще свекруха би байдуже й єї крики,
Але моя «лиха доля», як звір дикий.
Ци де піде, ци поїде, все би пило,
Прийде додом та басує біле тіло.
А я прошусь в него, молюсь та благаю,
Та гіркими свої струпи заливаю,
А то серце камінноє не впросити,
Вколо себе поводжає: «Підеш гнити!»
Ото-сь мене, матінонько, утопила,
Живцем мене, молоденьку, в гріб вложила!
Пропав вік мій молоденький, моє сонце!
Подивися ще раз, мати, у віконце.
Подивися, мила мати, у садочок,
Ци зелений, ци розвився барвіночок?
А стежечка до барвінку застелилась —
Посипало сонце жаром та й спалило.
Протирає мати шибу, біле скельце,
Наплакала гірких сльозів та й відерце…
«Ой коби я була знала, що так буде!
Ой мала ж ти, моя доню, добрі люди,
Обминала ліси, гори, степи, поля,
Ой до тебе не минула лиха доля!»
1890 р.