Не місяцю-блідолицу
Ясне заступити,
Не лжі правду поконати,
Перед світом скрити,
Не завмерти срібнозвучній
В великому роді,
Не лицарю слави скритись
В бойовім поході,
Не золоту перед людьми
В землю закопати,
Живе слово не скувати
В тюрму не загнати,
Не втихнути соловію
У зеленім гаю,
Не скритися зірці ясній
У небеснім раю.
Звуку твого не забути,
Співаче наш милий,
Ти, що перший пізнав долю
Вбогої родини.
Що-сь ударив в тую нуту
Жалібного тону,
Заніс наші гіркі сльози
Великому богу.
І за сліпих помолився
Братів гречкосіїв,
Кинув для них світле зерно
Любви і надії.
Показав ти перед світом
Не дикарів злючих,
А за нарід, що щось чує,
На щось має очі,
Зближив-єсь ся, не убоявсь,
Щоб не покусали,
Та впізнав-єсь, чи се звірі,
Чи звірство їх вело.
Вже піввіку проминуло,
Як у наші дзвони
Розляглися пісні Твоїй
Милозвучні тони.
Курна стріха їх витає
І серце колише
і на спомин Тобі, Батьку,
Сльози свої пише.
Що ти перший постав за долю, за волю братів
І приймав в обійми тих чорноробочих
І не відцурався їх сердечних сліз,
І кинув квіточку Русалки весняной
Між темную пітьму нужденної хати,
Щиро ї вітала заплакана мати.
Зжахались, злякались лукаві брати,
Щоб не розвивалась квіточка весільна
На рідній землиці раю кзрсотов,
Щоб не завладіла світлая цариця,
Не очарувала свойов добротов.
І марне всихала, ниділа та в’яла
Квіточки Русалки щербата судьба,
Тілько Тобі чашу тяжкої отруї
Вляла на серденько бідна сирота.
Тяжко було, Батьку, ту цвітку плекати
Росити сльозами ї урочий твір,
Ні вказать ясному, щоби не спалило,
Ні в темноті крити чаруючий взір,
Ні оказать людям, бо люди чужії,
За що сльози ллялись? Нащо їм те знать.
Ні, серце глухеє, німеє не вчує,
Як душа сердешна зранена болить.
Не їм правду голосити,
Не для них се знати,
Не їм слова золотії
До серця ховати,
Не їм Тебе було слухать,
Пісеньки святої,
Не каменю сльози лити
На звалищах Трої,
На руїнах України,
Галича старого,
На згарищах недотлівших
Раю домового.
Не лукавим проливати
Та душу ранити,
Не лукавим для бідного
Милість сотворити.
Злякалися Твої пісні,
Що сліпі не вздріли,
Не пізнали діл лукавих
Та не дослідили,
Що за зіллям на городі
Хатину квітчати.
Но милість божа велика,
Тайни непоняті:
Той, що долев всіх кермує,
Море наводняє,
Той, що з низин робе гори
І все оживляє, —
Той оживив Твоє слово,
Спас нас від заглади.
Прийми ж наші слабі звуки,
Мучениче правди.
Не пропали праці труди
Твої, Батьку милий,
Не завмерло зерно святе,
Для твої родини,
Росте нині, розростає
На славу Вкраїни,
Запустілі луги, поля,
Цвіти оживили.
Зійшли слова Твої живі,
Муза засіяла,
І родина, вдячна Тобі,
На помин зібралась,
Щоб почтити діло Твоє
Праці дорогої,
Натішитись Русалкою
Краси Дністрової.
Слово твоє не забуте
В віки йме сіяти,
Доки руський мир на світі
Буде прозябати,
Й на могилу Твою, Батьку,
Будем йшли молитись
За покій твій, а для рідні
Гаразду просити.
1892 р.