Нивонько моя, нивонько моя!
Коли я з весною погляну на тя,
То й си погадаю, то й си подумаю:
Як оброблю тя.
Як я тебе зорю та як заволочу,
Яким зерном всію ту милу ріллю,
Що буде живила, що буде кормила
Родину мою.
Доберу пшенички та золотистої
Й всяких дарів божих посію на тя,
Щобись не чорніла, але зеленіла,
Нивонько моя.
*
Заясніла весна божа,
Кожде своє робить,
І зеренце засіяне
Розкішненько сходить.
Рільник мило поглядає
На ту свою скибу
І молитву щиру-щиру
Шле свою до неба,
І дощику, і росиці,
Й сонечка благає,
І страшнії чорні хмари
Чаром заклинає:
«Розсуньтеся, чорні хмари,
Лихії-страшнії,
Не наносіть в зв’ялу душу
Удари тяжкії.
Не будіте мисль лукаву.
Серця не раніте,
В моїх садах-виноградах
Шкоди не робіте.
Оминайте мою ниву
Здалека-здалека.
Несітеся ген за ліси,
На стави глибокі…»
Пішов дощик, і нивонька
Руном ся встелила,
Понад шовки, оксамити
Себе прикрасила.
Вийшов рільник, подивився
Та й думу думає,
Золотими віночками
Себе обкладає.
Допоможи, милий боже,
Плодам підростати,
Буде оно і на хлібець
І себе прибрати.
І діточок прокормити,
І дань заплатити,
І в подяку богу, богу
Офіру наймити.
І потреби сякі-такі
Буде чим збувати,
Худобоньку-помічницю
Взимі годувати.
І на книжку мене стане
Розум просвітити,
А часами з добрим кумом
Могорич запити…
І мов душа оп’яніла,
Вколисалась снами
Та злетіла небогонька
Далеко думами,
Та мов раю досягала,
Житниці ширила,
То з мармуру, то з кришталю
Палати строїла,
То з квіточків-леліточків
Віночки сплітала…
Обудилась вранці-рано:
Не те, що думала,
Не те щастя, за котрим-то
У пропасть летіла,
Покотилось… А небога
Як на леді сіла…
От таке-то на сім світі
Поміж люди ходить,
Весело ся іде спати,
А що ранок вродить,
То не знаєсь. Та й нікому
Сегося дізнати,
Яка доля: чи плакати,
Чи, може, сміятись?
Не станеть ся, як ся дума,
Мислями ся блудить:
Одно лихо засипляє,
То ся десять будить.
То так літа за літами
Треба коротати,
Не зацвітеш, доле, доле,
Треба бідувати.
Проминув май, цар утіхи,
Вже й червень минає,
А ту неба як насілись —
Дощу не пускають.
Аж святая стогне, плаче,
Гіркі виливає,
Що твір єї без росиці
Марне пропадає…
Від малого до старого
Все нидіє-в’яне…
Боже милий, гірка доле,
Латаний талане!
Вийшов рільник, подивився,
Де ся те заділо,
Що з весною його душу
Ген-ген уносило?
Та гіркая сунесь дума,
Душу налягає…
Раю ти мій, сонце ясне,
Чом ти ся ховаєш?
Сколисана моя доле,
Як хмара, вітрами,
Поле моє, орошене
Потом та сльозами…
Ниво моя дорогая,
Гіркі мої плоди,
Чого ви так задробіли,
Не маєте вроди?
Чому ви так не розрослись,
Як давними літи?
Чо пожовкли, чо пов’яли,
Дорогії квіти?
Чим я рідню вже виживлю
Та всіх приобую,
Тую зиму тяжку, люту
Як перебідую?
Ні худібки, ані себе
Нема чим кормити,
Ні зварити не буде що,
Ні чим запалити.
Тяжко, важкий передновок…
Всіляко крутилось,
На вас, плоди, квіти мої,
Надієв живилось.
Плоди мої, квіти мої,
Жниво небагате,
Колосочки дрібненькії.
Як вас позбирати?
Ні косою, ані серпом
Докупи стягнути…
Скарби мої золотії
Богом незабуті!
Не встелите ниву мою
Рядами-снопами.
Гіркі мої заробітки,
Що я пічну з вами?
Прийде ось дань заплатити —
Нема що продати,
Прийде бідний — ніяково
Двері запирати…
А я з душі рад всім дати,
Но щоб чорна днина
Була моїх квіток-плодів
Така не постигла…
Подивися, боже, з неба,
Та на мою долю
Та не давай пропадати,
Як билині в полю.
От таку то думу дума,
Ниву озирає,
А з-за гори та з-за лісу
Чорна висуваєсь
Хмара страшна — й загуділа
Та тучею впала,
Трохи градом, трохи бурев
Та й то притоптала…
Подивився та й заплакав,
Нема що казати,
Нема щастя, тра злиднями
Злидні прикладати,
Тра з бідою подружитись
Та й біду любити,
Щоби бога не гнівити
И світу догодити.
Купчинці, 1892 р.