Веснянка

Весняная хвиле,
Чом не всім ти мила?
Чом не всім ти людям
Несеш чар, красу?
Лиш кметі і дуки
Затирають руки,
А бідна голота
Гине без часу.

Бо кметям і дукам
Зеленіють ниви,
Набиті калити
За дорогий хліб,
А бідній голоті
При тяжкій роботі
Лиш одно всміхаєсь —
Передчасний гріб.

Та кметів і можних
Навіть до могили
При співах набожних
Везуть і зітхають
І в голос ревуть,
А голоту бідну
І в хвилю послідню
Деруни неситі
Як липку зідруть.

Весняная хвиле,
Будь хоч раз зичлива,
По великій правді
На всіх око май!
Чаруєш красою, —
Почаруй з бідою,
Щоб голота бідна
Хоч раз була гідна
Радісно співати
Твій чудовий рай!

1898 р.

До братів

Гей же, браття, до громади,
В кого душа не завмерла,
В кого серце в груді щире,
Лесть му очей не заперла.
Хто бажає ліпшой долі,
Як для себе так для рідні, —
Разом, браття, до громади!
То чей щезнуть наші злидні,
Бо в громаді лежить сила,
Голос сильний, як би бога.
Цвіте доля, та все пхаєсь
Чорна біда до порога.
Гей же, браття, рука в руку,
Щиро, сміло, без облуди!
Для громади жити й вмерти,
То й бог лихом не осудить.

1897 р.

До руських хлопів

Чо-сьте, браття, потрухліли,
Що життя в вас ледве чути?
Другі люди орють, сіють,
Ви сидите, мов закуті.

Що за чари на вас впали?
Чи хто лихом заворожив,
Наче цвіти веснянії,
Зимний вітер поморозив?

Чом вас злидні так здавили
Що голови годі звести?
Чи вам лячно, може, стало
Світло правди між мир нести?

Чи в достатках раюєте,
Чи почестей назбирали?
Чи добились свого права
Та сном праведним заспали?

Де ви, браття? Обізвіться,
В кого душа не завмерла,
В кого серце в груді щире,
Лесть очей му не заперла.

Хто ще в живих — обізвися!
Скажіть сміло перед світом,
Що вас гонить в світ за очі,
Що морозить навіть літом?

Обізвіться браття-хлопи,
Та питайте й собі ради,
Розбудіте думки й мислі
І лучіться до громади.

Скажіть сміло всьому світу,
Що не хочете рабами
Літа в ярмі коротати,
Що вмієте так, як другі,
За честь, долю свою стати!

Обізвіться, світлі духи,
Щирі хлопські патріоти, —
Розбудіте нове життя,
Щоби лихо побороти!

1897 р.

Думка рільника

Нивонько моя, нивонько моя!
Коли я з весною погляну на тя,
То й си погадаю, то й си подумаю:
Як оброблю тя.

Як я тебе зорю та як заволочу,
Яким зерном всію ту милу ріллю,
Що буде живила, що буде кормила
Родину мою.

Доберу пшенички та золотистої
Й всяких дарів божих посію на тя,
Щобись не чорніла, але зеленіла,
Нивонько моя.
*
Заясніла весна божа,
Кожде своє робить,
І зеренце засіяне
Розкішненько сходить.
Рільник мило поглядає
На ту свою скибу
І молитву щиру-щиру
Шле свою до неба,
І дощику, і росиці,
Й сонечка благає,
І страшнії чорні хмари
Чаром заклинає:
«Розсуньтеся, чорні хмари,
Лихії-страшнії,
Не наносіть в зв’ялу душу
Удари тяжкії.
Не будіте мисль лукаву.
Серця не раніте,
В моїх садах-виноградах
Шкоди не робіте.
Оминайте мою ниву
Здалека-здалека.
Несітеся ген за ліси,
На стави глибокі…»

Пішов дощик, і нивонька
Руном ся встелила,
Понад шовки, оксамити
Себе прикрасила.
Вийшов рільник, подивився
Та й думу думає,
Золотими віночками
Себе обкладає.
Допоможи, милий боже,
Плодам підростати,
Буде оно і на хлібець
І себе прибрати.
І діточок прокормити,
І дань заплатити,
І в подяку богу, богу
Офіру наймити.
І потреби сякі-такі
Буде чим збувати,
Худобоньку-помічницю
Взимі годувати.
І на книжку мене стане
Розум просвітити,
А часами з добрим кумом
Могорич запити…
І мов душа оп’яніла,
Вколисалась снами
Та злетіла небогонька
Далеко думами,
Та мов раю досягала,
Житниці ширила,
То з мармуру, то з кришталю
Палати строїла,
То з квіточків-леліточків
Віночки сплітала…
Обудилась вранці-рано:
Не те, що думала,
Не те щастя, за котрим-то
У пропасть летіла,
Покотилось… А небога
Як на леді сіла…
От таке-то на сім світі
Поміж люди ходить,
Весело ся іде спати,
А що ранок вродить,
То не знаєсь. Та й нікому
Сегося дізнати,
Яка доля: чи плакати,
Чи, може, сміятись?

Не станеть ся, як ся дума,
Мислями ся блудить:
Одно лихо засипляє,
То ся десять будить.
То так літа за літами
Треба коротати,
Не зацвітеш, доле, доле,
Треба бідувати.

Проминув май, цар утіхи,
Вже й червень минає,
А ту неба як насілись —
Дощу не пускають.
Аж святая стогне, плаче,
Гіркі виливає,
Що твір єї без росиці
Марне пропадає…
Від малого до старого
Все нидіє-в’яне…
Боже милий, гірка доле,
Латаний талане!

Вийшов рільник, подивився,
Де ся те заділо,
Що з весною його душу
Ген-ген уносило?
Та гіркая сунесь дума,
Душу налягає…
Раю ти мій, сонце ясне,
Чом ти ся ховаєш?
Сколисана моя доле,
Як хмара, вітрами,
Поле моє, орошене
Потом та сльозами…

Ниво моя дорогая,
Гіркі мої плоди,
Чого ви так задробіли,
Не маєте вроди?
Чому ви так не розрослись,
Як давними літи?
Чо пожовкли, чо пов’яли,
Дорогії квіти?
Чим я рідню вже виживлю
Та всіх приобую,
Тую зиму тяжку, люту
Як перебідую?
Ні худібки, ані себе
Нема чим кормити,
Ні зварити не буде що,
Ні чим запалити.
Тяжко, важкий передновок…
Всіляко крутилось,
На вас, плоди, квіти мої,
Надієв живилось.

Плоди мої, квіти мої,
Жниво небагате,
Колосочки дрібненькії.
Як вас позбирати?
Ні косою, ані серпом
Докупи стягнути…
Скарби мої золотії
Богом незабуті!
Не встелите ниву мою
Рядами-снопами.
Гіркі мої заробітки,
Що я пічну з вами?
Прийде ось дань заплатити —
Нема що продати,
Прийде бідний — ніяково
Двері запирати…
А я з душі рад всім дати,
Но щоб чорна днина
Була моїх квіток-плодів
Така не постигла…
Подивися, боже, з неба,
Та на мою долю
Та не давай пропадати,
Як билині в полю.
От таку то думу дума,
Ниву озирає,
А з-за гори та з-за лісу
Чорна висуваєсь
Хмара страшна — й загуділа
Та тучею впала,
Трохи градом, трохи бурев
Та й то притоптала…
Подивився та й заплакав,
Нема що казати,
Нема щастя, тра злиднями
Злидні прикладати,
Тра з бідою подружитись
Та й біду любити,
Щоби бога не гнівити
И світу догодити.

Купчинці, 1892 р.

В честь і пам’ять Маркіяна Шашкевича

Не місяцю-блідолицу
Ясне заступити,
Не лжі правду поконати,
Перед світом скрити,
Не завмерти срібнозвучній
В великому роді,
Не лицарю слави скритись
В бойовім поході,
Не золоту перед людьми
В землю закопати,
Живе слово не скувати
В тюрму не загнати,
Не втихнути соловію
У зеленім гаю,
Не скритися зірці ясній
У небеснім раю.
Звуку твого не забути,
Співаче наш милий,
Ти, що перший пізнав долю
Вбогої родини.
Що-сь ударив в тую нуту
Жалібного тону,
Заніс наші гіркі сльози
Великому богу.
І за сліпих помолився
Братів гречкосіїв,
Кинув для них світле зерно
Любви і надії.
Показав ти перед світом
Не дикарів злючих,
А за нарід, що щось чує,
На щось має очі,
Зближив-єсь ся, не убоявсь,
Щоб не покусали,
Та впізнав-єсь, чи се звірі,
Чи звірство їх вело.
Вже піввіку проминуло,
Як у наші дзвони
Розляглися пісні Твоїй
Милозвучні тони.
Курна стріха їх витає
І серце колише
і на спомин Тобі, Батьку,
Сльози свої пише.

Що ти перший постав за долю, за волю братів
І приймав в обійми тих чорноробочих
І не відцурався їх сердечних сліз,
І кинув квіточку Русалки весняной
Між темную пітьму нужденної хати,
Щиро ї вітала заплакана мати.
Зжахались, злякались лукаві брати,
Щоб не розвивалась квіточка весільна
На рідній землиці раю кзрсотов,
Щоб не завладіла світлая цариця,
Не очарувала свойов добротов.
І марне всихала, ниділа та в’яла
Квіточки Русалки щербата судьба,
Тілько Тобі чашу тяжкої отруї
Вляла на серденько бідна сирота.
Тяжко було, Батьку, ту цвітку плекати
Росити сльозами ї урочий твір,
Ні вказать ясному, щоби не спалило,
Ні в темноті крити чаруючий взір,
Ні оказать людям, бо люди чужії,
За що сльози ллялись? Нащо їм те знать.
Ні, серце глухеє, німеє не вчує,
Як душа сердешна зранена болить.

Не їм правду голосити,
Не для них се знати,
Не їм слова золотії
До серця ховати,
Не їм Тебе було слухать,
Пісеньки святої,
Не каменю сльози лити
На звалищах Трої,
На руїнах України,
Галича старого,
На згарищах недотлівших
Раю домового.
Не лукавим проливати
Та душу ранити,
Не лукавим для бідного
Милість сотворити.
Злякалися Твої пісні,
Що сліпі не вздріли,
Не пізнали діл лукавих
Та не дослідили,
Що за зіллям на городі
Хатину квітчати.

Но милість божа велика,
Тайни непоняті:
Той, що долев всіх кермує,
Море наводняє,
Той, що з низин робе гори
І все оживляє, —
Той оживив Твоє слово,
Спас нас від заглади.
Прийми ж наші слабі звуки,
Мучениче правди.
Не пропали праці труди
Твої, Батьку милий,
Не завмерло зерно святе,
Для твої родини,
Росте нині, розростає
На славу Вкраїни,
Запустілі луги, поля,
Цвіти оживили.
Зійшли слова Твої живі,
Муза засіяла,
І родина, вдячна Тобі,
На помин зібралась,
Щоб почтити діло Твоє
Праці дорогої,
Натішитись Русалкою
Краси Дністрової.
Слово твоє не забуте
В віки йме сіяти,
Доки руський мир на світі
Буде прозябати,
Й на могилу Твою, Батьку,
Будем йшли молитись
За покій твій, а для рідні
Гаразду просити.

1892 р.

По невчасі

Умирала вдова-мати
Та лишила синам кляч.
Один 3 них був страх гуляка,
Другий, знов, картяний грач.

Сини клячі доглядали,
Давали їй, що могли:
Рано воду, ввечер пити…
Та раз в візок запрягли —

Треба було на забаву,
Чи, може, на празничок.
Поганяють, щоби скорше,
Не питають, чи горбок,

Біжить кляча без попасу
Цілісінький божий день,
Нараз сили їй не стало,
Станула в снігу, мов пень.

Сини луплять стару з злості
То бичиськом, то дрючком,
Шкода балю, а тут сонце
Вже спочило за горов.

А кляч ноги натягнула,
Видно, дальше вже не втне,
Вищирила жовті зуби,
Мов до них ся так сміє:

«Вибачайте, панки милі,
Я йду від вас пріч…»
Подумали, та за дишель,
Тре втікати, заким ніч.

Як заллялись потом очі,
Тоді стали розважать:
«Добра була небіжечка.
Та не вміли шанувать».

1891 р.

З Новим Роком

Помагай біг з Новим роком
До Вашої хати,
Сійся, родись, гаразд-доля,
Щоб лиха не знати.

Сійся, родись з Новим роком
Жито та пшениця,
Всяка пашня та звесели
Невеселі лиця.

Благослови всяким добром
Та зроси нам ниви,
Давай сили і здоров’я
До нового жнива!

Щоби злидні поламати
Дійти ліпшой цілі,
Щоби скиба не маліла,
П’явки єй не їли.

Щоби рідня розросталась
По буйному полю
І гаразду доробилась,
І долі, і волі.

Сійся, родись, братня любво,
Завитай, наш раю,
Поглянь, ясне, з високого
До нашого краю.

І засвіти ясним світлом
Для нас, темнолюдців,
І загрій нас правди світлом
До завзятих трудів!

1891 р.

Циганя

Серед зими, серед лютої,
Серед стужі, серед крутої
Місяць вибрів понад поле,
А циганя й босе, й голе
На призьбонці собі сіло,
Щоби душу обігріло.

А як зимно доскулило,
Зуб на зуб му заціпило:
«Ой місяцю, що ти дієш,
Світиш ясно, та не грієш,
Дармо в бога хліб ти їш
Шкода, що великий зріс»

1890 р.

Жіноча доля

Зеленій, зелен-траво, по долині,
Розійдися, сумен голос, по родині!
Зелен-трава, зелен-трава розростає,
А про мене родинонька не відає.

Дала-сь мене, моя мати, молодую,
А чи знаєш, чи відаєш, як горюю?
Бо я в тебе, моя мати, зла не знала.
Тепер би-сь мя, матінонько, не пізнала.

А свекруха, як мачуха, все воркоче,
Та не знаю, чого вона в мене хоче?
Пізно ляжу, рано встану — недогода,
Ой змарніла, почорніла моя врода!

Ой батечку, соколоньку, ци не знав-єсь,
Шо ти мене, молоденьку, в вир загнав-єсь?
Ци здурили, ци зманили тя лихії,
Ци тя коні заманили воронії?

А я плачу та журюся свов бідою:
Сира земле, розступися підо мною!
Ще свекруха би байдуже й єї крики,
Але моя «лиха доля», як звір дикий.

Ци де піде, ци поїде, все би пило,
Прийде додом та басує біле тіло.
А я прошусь в него, молюсь та благаю,
Та гіркими свої струпи заливаю,

А то серце камінноє не впросити,
Вколо себе поводжає: «Підеш гнити!»
Ото-сь мене, матінонько, утопила,
Живцем мене, молоденьку, в гріб вложила!

Пропав вік мій молоденький, моє сонце!
Подивися ще раз, мати, у віконце.
Подивися, мила мати, у садочок,
Ци зелений, ци розвився барвіночок?

А стежечка до барвінку застелилась —
Посипало сонце жаром та й спалило.
Протирає мати шибу, біле скельце,
Наплакала гірких сльозів та й відерце…

«Ой коби я була знала, що так буде!
Ой мала ж ти, моя доню, добрі люди,
Обминала ліси, гори, степи, поля,
Ой до тебе не минула лиха доля!»

1890 р.

Дармоїдам

Ciв би кожний за столом —
Лиш коби хто намолов
Та ще й каші наварив,
Стіл гарненько застелив.
Та не кожний знає те,
Що нім зерно те святе
Вийде хлібом із жорен, —
Кілько над ним не один
Зазнав поту, мук, біди
Та без хліба й без води…

1890 р.